Голос Свободи Радіохвиля Радио Азов небесна сотня АТО
Вітаю Вас Гість!
Середа, 18.10.2017
Головна | Реєстрація | Вхід | RSS
Google+

Статистика



Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Голос Свободи Радіохвиля Радио Азов Залишенець 
всплытие фото при нажатии на неё

НОВИНИ

Форма входу

Голос Свободи Радіохвиля Радио Азов ЕРА 5канал ТВІ Молоде
Головна » 2015 » Вересень » 16 » На здобуття премії імені Василя Симоненка
10:31
На здобуття премії імені Василя Симоненка

На здобуття премії імені Василя Симоненка

Анатолій Загравенко

  Вкраїна зачекалася на вас…

(Добірка віршів з книги)

  Музика грози

Не йду – лечу, й не відчуваю втоми.

А зорі мовби спалахи надій.

Цей любий світ від спалаху до грому

відлунням теплим у душі моїй.

Полинною пропахла гіркотою,

крута гора ошкірилась, як лев.

Я ладен сам пролитися грозою

над пружністю розвихрених дерев.

Під блискавичні спалахи далекі

гінкі тополі в образах вітрил.

І всі печалі тріснуть, ніби глеки,

повалені прибоєм свіжих сил.

О вир чуттів і помислів високих!

Увесь я там, де вітер молодий.

Ось перші краплі, як жадані кроки.

Не хтось, а я накликав їх сюди.

Низькі й холодні хмари  – мов камінні.

І, як з відра, уже полоще дощ

на півпланети і на всю Вкраїну,

на темінь поля й золотавість площ.

Дубів могутніх відчайдушні жести.

І краплепад по листю виграє.

І в тім натхненно-владному оркестрі –

мій серця стук і дихання моє.

 

Синівська висота

У злото дня, в сумирну темінь ночі,

під  лопотіння тополевих віт

летить, летить нестримно поле отче,

як велетенський килим-самоліт.

То воїном, то ратаєм на ньому

перед обличчям віку я стою.

Тут знав по праці щонайтяжчу втому.

Тут непохитним буду у бою.

Не заступаю сонця я нікому.

Шаную братні гори і моря.

Пишаюсь тим, що в небі вселюдському

й моя, вкраїнська, світиться зоря.

Повік не відцураюсь від народу,

що ніжність мови взяв у солов’їв.

Я не Стецько, що не згадає роду.

З полян далекі прадіди мої.

Чужинський вилиск зору не засліпить.

З коштовністю не сплутаю сміття.

Ніякий сталініст не переліпить

на свій зразок мій розум і чуття.

Сповна спізнавши радощі і болі

на древній і святій своїй землі,

я по-синівськи зляжу в отчім полі,

де по курганах лицарські шаблі...

 

        Балада древності

       Дела давно минувших дней,

       Преданья старины глубокой.

         А. С. Пушкин

Ще коли себе древні відчули людьми,

коли труд їм навік повирівнював спини,

хтось один все ж не склав тому диву ціни

і вчинив у громаді дикунську провину.

 

І вели не Боги, а старійшини суд,

перший, праведний суд на планеті.

І кричав, і мовчав біля вогнища люд.

А відступник чекав неминучої смерті.

 

Міцно стиснула посох вождева рука:

– Геть іди, нам списа не поганить об тебе!

І в безводній пустелі злочинець блукав

і благав, щоб упала хоч крапелька з неба.

 

Ледь доповз він, як гад, на чужу оболонь.

Більш очей не туманили кола криваві.

Він привів чужоземців на отчий вогонь,

вожака осліпив, а рідню обезглавив.

 

І жорстокий, тупий, він володарем став,

хоч не повним, а в межах васала.

Співплемінники мерли без їжі і прав,

правив кат, обростаючи салом.

 

Та зросли волелюбного роду сини,

й заболіла їм пам’ять, як рана.

З крем’яними сокирами встали вони

на пришельців і свого тирана.

 

О, як бубони били під радісний сміх!

Як велично хиталися пера!

Тільки вождь їх сліпий того бачить не міг.

Він вмирав у холодній печері.

 

Та солодкий у грудях відчувсь йому зсув,

як забігли щасливці натхненні.

Ще за хвилю до скону усе ж він почув

і свій титул із вуст їх, і ймення.

 

Увсібіч від багать розповзалось гаддя.

Знову давній відроджувавсь звичай.

І вдивлялися люди в обличчя вождя,

у суворе й щасливе обличчя.

 

А довкола густіла тривожна імла

за стоянкою древнього роду.

І щомиті готова до бою стріла

молоду чатувала свободу.

* * *

В краю, де пругко шелестять дуби,

вогнем високим палахтять тополі,

де найніжніші в світі голуби,

де тільки крок від долі до недолі...

 

В краю, де води чисті, як сльоза,

між верб гойдають сонну прохолоду,

де, як ніде, високі небеса,

які нам рідні навіть у негоду...

 

В краю, де спрагло пахне деревій,

де наливає кетяги калина,

де хліб ростив чубатий прадід мій,

хмелію від імення – Україна.

 

Та разом з тим терзає душу біль

за довгі бездержавності століття.

Пекуча в рани сипатися сіль

ще довго буде нам і нашим дітям.

 

І внукам стачить вдосталь перешкод

протистоянь, розбрату й колотнечі,

аж поки наш ошуканий народ

по-європейськи випростає плечі.

* * *

Я іду між ранкових заграв.

А душа, як ріка, виграє...

Я ще вчора Вкраїни не мав,

а сьогодні вона в мене є.

 

Тепло пахнуть чебрець і полин,

пахнуть так, що аж хочеться жить.

Я такий у краю не один,

що люблю цього неба блакить.

 

Я шаную прадавнє село,

де маєтки споруджував князь.

Милозвучна і чиста, як скло,

тут і мова моя збереглась.

 

Уціліли і гребля, і млин,

де ще прадід мій зерна молов.

Гірко й солодко пахне полин.

Аж гуде степова моя кров.

 

Лицарі

Де Синюхи чиста хвиля б’ється в береги,

оточили запорожців люті вороги.

Аж тремтіли лячно зорі в ранішній імлі,

як гриміли до схід сонця схрещені шаблі.

 

Запорожці – славні хлопці, на підбір усі,

та довкола м’яті трави в скровленій росі.

 

А п’ятьох скрутили ляхи, на майдан ведуть.

І долає з ними сотник ту останню путь.

 

– Прощавайте, люди добрі! Пом’яніть добром

тих, що викохала воля за святим Дніпром!..

 

А коли побачив палі, усміхнувсь козак.

– Що за вбогість, прошу панство? Нам би краще гак...

 

Реготнули запорожці, аж відлунив степ.

– Марно скалитесь, холопи... Це вам не вертеп!

 

І звершився на майдані той нещадний  суд.

Як звелися палі вгору, жахно зойкнув люд.

 

Мужній сотник поглядає в небо голубе.

– Я би вище, пане враже, підсадив тебе.

 

На вустах кривава піна, а в твердих очах

та глибинна й горда сила, що проймає жах.

 

По просторах дикопільських – зім’ятий кукіль.

А у грудях молодечих – невимовний біль.

 

Хто там поруч зойкнув стиха? „Никодиме, цить!” –

вже ж бо й сотнику-небозі важко говорить.

 

І зібрав останні сили юний Никодим,

усміхнувся білозубо ворогам лихим.

 

– Та хіба ж це паля,– мовить. – Це ж якийсь будяк.

На сідниці вража муха, а лоскоче ж як!

 

Щоб узявсь її зігнати превельможний пан,

то одержав би в дарунок люльку і жупан.

 

А коли б іще й губами цьомкнув місце те,

мав би ще й коня в придачу й шило золоте.

 

І допоки з гулу й зойку проривася сміх,

крадькома жінки хрестили лицарів своїх.

 

Посланець Бога

(З поезій про Т. Г. Шевченка)

І зглянувсь Бог на той народ,

що докотивсь до прірви згину.

Сказав: „Іди, кріпацький сину,

на землю до дніпровських вод.

 

Не полководцем чи вождем

постати маєш перед ними,

а геніальним зодчим рими,

пролитись сонячним дощем.

 

Щоб заздрила бездарна тля,

тобі я славу забезпечу

ту, що й не снилася предтечам

і тим, що будуть опісля.

 

На власну лиш не сподівайсь

благополучну й ситу долю.

Хіба що вирву із неволі,

і то не на тривалий час.

 

Від Енгельгардта заберу,

зате віддам у царські руки.

А цар зашле тебе на муки,

на підневільницьку журу.

 

Що й говорити, шлях жахний –

від пензля та строфи Гомера

під п’яну пику офіцера,

у люту муштру на роки.

 

То як тобі така судьба?

Як всякий смертний, ти – пір’їна.

Повернешся на Україну

у домовині вже хіба”.

 

Та не задумався Тарас:

– Роби із мене ту пір’їну.

Я стерплю все за Україну.

І мовив Бог:

– У добрий час!

 

Голосіння

Плаче жінка-українка на світанні

і ламає свої руки в безталанні.

Вже дослужував синочок дні останні,

а привезли ось у «чорному тюльпані».

 

І летить над білим світом голосіння

у безвітряний печальний день осінній,

ніби чайки чорноморської квиління.

Ті слова примусять плакати й каміння.

 

«Ой, сину мій, сину, соколе єдиний,

заступила сонце твоя домовина,

заступила сонце, ясен місяць, зорі...

Як же пережити це велике горе?

 

Ой, сину, мій, сину. Ти ж моя дитино,

лучче б я лежала в оцій домовині.

Лучче б я, мій світе, твоя сива мати,

зараз виряджалась до тісної хати.

 

Ой, сину мій, сину, соколе єдиний,

заступила сонце твоя домовина,

заступила сонце, ясен місяць, зорі...

Як не збожеволіть в цім найтяжчім горі?».

 

А жила матуся лиш заради сина.

Цинкова з віконцем в хаті домовина.

Зрешетили хлопцю кулі дужу спину.

України менше на громадянина.

 

             Інтелектуали

Ясніють вікна в темряві нічній –

сліпучо-білі сонячні квадрати.

Лиш на світанку обірветься бій –

приляжуть хлопці трішки подрімати.

 

Коли ж блакить проллється на проспект

і дня нового завирує лемент,

один скінчить сміливий свій проект,

допише інший трепетну поему.

 

І хай ще більш дивується хропун, 

коли вони встигають все робити.

В перервах чай гарячий і тютюн.

А ніч летить, летить несамовито.

 

У добрий час вам, друзі, в добрий час!

Ще пів на другу. Можна ще світити.

Вкраїна зачекалася на вас.

Лиш з вами їй утвердитись і жити.

 

Будь славен, шлях тернистий до мети,

хоч як утома не стуляла б очі!

Будь славен дня додаток золотий,

узятий штурмом у німої ночі!

 

   Дикопільське море

Я п’ю мій степ, як дикий печеніг.

Від скверни, мов у храмі, очищаюсь.

Ромашки білі хиляться до ніг.

Тріпоче вітер колоскову зграю.

 

Я п’ю мій степ за кілька довгих літ.

На цій землі відроджуюсь неначе.

Вершить орел у небі свій політ.

А перепілка, як дитина, плаче.

 

Я п’ю мій степ, тамуючи печаль.

А в небі сонце – як поважний пастор.

Підносить  душу радість, гне печаль.

А серце розривається на частки.

 

І спогади кружляють, наче рій.

І ніби море, рідний степ колише.

То в груди б’є нестриманий прибій,

то налягає, ніби сонна, тиша.

 

Щоб на землі я далі бути міг,

долав незгоди і найтяжче горе,

мене повинне з голови до ніг

купати спрагле Дикопільське море.

 

Напій забуття

                     Напій забуття – древній засіб,

                     що застосовувався для масового

                     позбавлення пам’яті рабів.

                                                          (З газет)

Після грізних, спустошливих воєн

на кострищах відвар булькотів.

Чаклуни частували напоєм

у кайдани закутих рабів.

 

Вип’є бранець такого напою –

і навічно забуде про все.

І жорстоку полюбить неволю,

і душі йому спогад не ссе.

 

Не згадає ні батька, ні неньки,

чи алан він, чи гот, чи шумер.

Забива лиш кавалками пельку

між таких же, як сам, ненажер.

 

Ні вогню, ні колишньої хватки

в тій істоті двоногій нема.

Починати потрібно спочатку,

щоб довести її до ума.

 

І навчать тих невільників знову

бути вправними в праці й бою.

Лиш чужу, а не батьківську мову

у вуста їм вкладуть за свою.

 

Не своє їм полюбиться поле,

а своє прокленуть, як на гріх.

Чи не тим же споїли напоєм

недержавних вкраїнців моїх?

 

   На баштані

Ні, це не сну жаданого обман,

все наяву і пам’ятне донині,

як сторож нас покликав на баштан,

де вже достигли кавуни і дині.

 

– Поїжте, дітки, тільки не крадіть,

бо красти гріх, а вам грішить не треба.

Звучало те як заповідь століть,

як владний голос Господа із неба.

 

Ми ж і батькам отой прощали гріх,

що у колгоспі, як велося, крали.

До того злидні спонукали їх,

бо, може, те, що вкрали, тільки й мали.

 

Не украдеш, було, не проживеш.

Трудилися ж від ночі до смеркання.

Ми, діти, тяжко працювали теж.

Між класами велося соцзмагання.

 

І ось ми на баштані, в курені.

Не треба ні боятись, ні ховатись.

Тим щастям задоволені вповні.

Ще й дідусеві доброта і святість...

 

Спасибі Вам, дідусю, за урок.

Ми покоління також не пропаще.

Коли ж настане історичний строк,

то це життя повернемо на краще.

 

Калюжа

А щоби вийняти з калюжі

те коліща старе, іржаве,

розбиту пляшку, дроту кужіль,

порожню баночку від кави...

 

А ще трухляву деревину,

що випирає цвях із неї,

й крихку розламану цеглину

та комунальну батарею...

 

То враз полегшає на серці.

І стане все тоді – як треба.

Мов у казковому озерці,

в калюжі відіб’ється небо.

 

У невпізнанності чарівній,

у ній побачиться довкілля

і в першу чергу, мов царівни,

стрункі берізки білі-білі.

 

І стане світ, як на початку,

безпечним, чистим і безгрішним,

що вмить злетяться янголятка

у ній пополоскати ніжки.

 

В останню мить

Пам’яті Олекси Гірника*      

Як тіло жалить полум’я язик.

Болюча все ж до Господа дорога.

Швидка вже не зарадить допомога.

Я звавсь Олекса, прізвище – Гірник.

 

Що ж, може,  потяг і не зупинить

одній людині беззахисним тілом...

І хоч мені нестерпно так болить,

але  чи ж менше без вогню боліло?

 

А чи не так і мученик Тарас

карався та не каявся в неволі?

Він всі наруги стерпів лиш за вас,

хто збайдужів чи просто духом кволий.

 

А я ж із Прикарпаття, я – Гірник.

Я – то не я без мови України.

Хоч ті, що звикли є, а я не звик.

Мою мені чужинська не замінить. 

 

Щоб не скоритись вам, я вибрав смерть.

Яка вона у мене, подивіться.

Принижень натерпілися ми вщерть.

Та незнищенна наша українськість.                                    

 

*Олекса Гірник  21 січня 1978 року спалив себе на Тарасовій

горі на знак протесту проти  насильницької русифікації України,

здійснюваної комуністичним режимом. Звання Героя України  йому

в роки української державної незалежності присуджено посмертно.

 

                     Пан

Повернуто у мову слово «пан»,

бо значитись в товаришах набридло,

бо вже не меншовартісне  ми  бидло

з судомою у тілі від кайдан.

 

Повернуто у мову слово «пан».

Відрадні як же не вітати зміни?

Державна вже нарешті Україна.

А це ж не Соловки й не Магадан.

 

Яке ж то гречне й  гарне слово «пан»!

Немов на щастя знайдена підкова.

Доскіфська у моїй душі основа,

національна суть, природний стан.

 

Мені до серця древнє слово «пан»,

бо лиш його носій господар долі

на тій землі, що на її  роздоллі

козацький зберігається курган.

 

Цілком сучасне древнє слово «пан»,

шляхетності у нім передумова.

Мені святе воно в праотчій мові,

значиме, як і зраджений майдан.

      

        Сосюрин вірш

Мій однокласник Толик Танасюк

до школи йде за кілька кілометрів.

В ранковім сріблі грейдерка і брук,

дерева голі, полинові нетрі.

 

Тремтливі зорі в чистих небесах.

Півні співають. Гавкання собаче.

І хоч нема взувачки на ногах,

та на уроках буде він одначе.

 

І щоб жилося хлопцеві ще гірш

під сталінське свавілля та руїни,

Сосюрин уподобає він вірш

із закликом любити Україну.

 

І вийде доля на новий рубіж.

І сповнять душу почуття гарячі.

А вже як ненці прочитає вірш,

вона невтішно й стишено заплаче.

 

І хоч імперська влада загримить

на твір поета в більшовицькім гніві,

та ми не перестанемо любить

праотчу землю під одвічним ігом.

 

Мій однокласник Толик Танасюк

національним став інтелігентом.

Він разом з кандидатами наук

мистецьку творчість подає студентам.

 

На те у нього щонайвище з прав,

цілком природне, як від батька й мами,

бо шлях школярський сам колись долав

в глибоку осінь босими ногами.

 

           Цеглина

    Ю. Майбороді

Чи зверху, чи, можливо, десь на дні.

Не в тому суть. Проте у тому справа,

що я – немов цеглина у стіні

дарованої Господом держави.

 

Отож, нащадку мій не із хахлів,

ступивши у соборний Капітолій,

збагни, що з тим же, що й собі хотів,

і про твою я піклувався долю.

 

Де ще доскіфські жили орачі,

замішаний на сивині дніпровській,

у праслов’янській палений печі,

я не крихкіший  все ж від брил московських?

 

Моя душа – така ж міцна броня,

і по-козацьки тим одвічно славна,

що побратимів навіть окриля

на власні в серці наміри державні.

 

Не наддержавні, а державні лиш,

що так істотно і цілком природно,

як те, що франкомовствує Париж,

що англомовний альбіонський Лондон.

 

Я в світі українець і не менш.

Ніхто не змінить це, не заперечить.

Ні «старший брат», ні прийшлий Ǜbermеnsch,*

як і свої негідники, до речі.

 

Я інших не примушую також

мені поклони у покорі бити.

Мій ідеал – не фюрер і не вождь.

Суспільство до душі лише відкрите.

 

Приходьте через декілька століть.

У всіх обновах буде та ж основа.

А зараз тільки душу не топчіть,

не посягайте на державну мову!

 

Адже не раз писала і не два

укази заборонні й циркуляри

і царська, й збільшовичена Москва.

Та ми не зникли попри всі удари.

 

Тим більше не загинемо тепер,

коли свою вже надбано державу.

Не повернути вам СРСР,

минувшину його жахну й криваву.

* Ǜbermensch – (нім.) надлюдина.

 

Нобелівському лауреатові

Прощайте, хохлы, пожили вместе – хватит!

Плюнуть, что ли в Днепро, может он вспять покатит.

               И. Бродский  «На независимость Украины»

Поете, Вашій матері ковінька.

Ви Нобелівський все ж лауреат.

І так брутально, ніби «старший брат»,

принизити взялися українців.

 

Чи ж Вам, інтелігенту, до лиця

переконання й лексика Вітренко?

Ви навіть в сонце наше, у Шевченка,

жбурнули легковажно камінця.

 

Побійтесь Бога, Йосипе, побійтесь.

Ми ж все-таки не бидло, а народ.

І не лише леваду чи город,

а любимо ще й службу та освіту.

 

Тож примітивних дурнів не робіть

із нас, що прагнуть власної держави.

Не може бути вічним біль Полтави

у тих, хто з доурартських ще століть.

 

Закон для націй поки ще один.

І що б хто не казав, а він незмінний –

що душу сина гріють рідні стіни,

а не барак з нерівних половин.

 

Любов «промежду», звісно, не любов.

Ні Пушкіну, ні Вам нас не судити.

Імперства молох хоч би руки витер.

На них чеченська ще свіжіє кров.

                   * * *        

Даремно панікує патріарх,

що клятих віршів люди не читають,

а стіни Спілки ті числом ламають,

що із рогаток б’ють по горобцях.

 

Аж надто перебільшений той страх.

На щастя, для журби підстав немає,

бо дужих крил, що вище хмар сягають,

теж незліченно в рідних небесах.

 

Талант Господь дає не будь-кому.

Нездале все відсіється  в полову.

Верховні дії надто вибіркові.

 

І Химу обмине він, і Хому,

щоб світлу не заслинили сурму.

Знайде для України майстра слова.

 

Переглядів: 116 | Додав: mayboro | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
avatar